Найсильніший укус серед відомих наземних хребетних належить не динозаврам, як можна було б припустити, а доісторичному гігантському крокодилоподібному – пурусзавру (Purussaurus brasiliensis). Про це повідомляє американський еволюційний біолог Скотт Треверс у своїй статті для Forbes.
За свідченням дослідника, цей плазун існував через мільйони років після вимирання динозаврів і, ймовірно, мав укус, що перевершував усі відомі дані з мезозойської ери. Треверс посилається на результати дослідження 2015 року, опублікованого у журналі PLOS One.
Purussaurus brasiliensis – це вид гігантського каймана, який жив у міоценову епоху приблизно від 13 до 5 мільйонів років тому. Палеонтологи знайшли його залишки по всій Південній Америці, зокрема в сучасних Венесуелі, Бразилії, Перу та Колумбії.
Треверс зазначає, що в часи розквіту пурусзавра більшість басейну Амазонки складали величезні болота, річки та озера, де мешкали численні гігантські гризуни, великі черепахи, риби, ранні примати та інші крокодилоподібні. Пурусзавр за займав верхню позицію в цій екосистемі: його середня довжина становила близько 12,5 метра, а вага – близько 8,4 тонни.
Біолог пояснив, що багато доісторичних хижаків відомі лише за неповними останками, тоді як пурусзавр представлений великими та добре збереженими черепами, що дозволило вченим оцінити його силу укусу.
У своїх вимірюваннях дослідники використовували біомеханічне моделювання, що включало реконструкцію черепа, оцінку м’язових об’ємів та їх кріплень, а також застосування законів фізики та порівняльної анатомії.
Дослідження виявило, що сила укусу пурусзавра перевищувала 69 000 ньютонів. Для порівняння, найбільша зафіксована сила укусу серед сучасних видів належить морському крокодилу – близько 16 000 ньютонів.
“Навіть у найконсервативніших оцінках це вказує на те, що пурусзавр, очевидно, мав найпотужніший укус серед усіх наземних хребетних в історії Землі”, – пише Треверс.
Чому крокодилоподібні мають такий сильний укус
Крокодилоподібні – це тварини, що відзначаються здатністю генерувати велику силу. Їхні черепи функціонують подібно до живих лещат: із товстими кістками, укріпленими швами та короткими широкими мордами, що максимізують механічну перевагу. Сучасні крокодили здатні з великою силою стискати щелепи, незважаючи на те, що м’язи, які відкривають рот, є відносно слабкими, зазначив учений.
Треверс вважає, що пурусзавр, імовірно, довів цю конструкцію до максимальних меж. Його череп, за сучасними стандартами, був неймовірно великим і глибоким, що забезпечувало велику площу для кріплення м’язів.
“За пропорціями морди, його щелепи були оптимізовані більше для дроблення, ніж для різання, що є ідеальною стратегією для полювання на велику здобич”, – пише Треверс.
Він зазначає, що така сила укусу була не лише демонстрацією потужності, а також відображала масштаб екологічних викликів того часу. Пурусзавр мешкав разом із гігантськими черепахами, масивними гризунами, які важили сотні кілограмів, а також іншими крокодилоподібними та великими ссавцями, котрі приходили на водопій.
Згідно з біомеханічними моделями, пурусзавр міг легко знищувати кістки та панцирі своїх супротивників. Сила його укусу дозволяла вбивати здобич миттєво, на відміну від сучасних крокодилів, які часто покладаються на тривалу боротьбу або утоплення.
Чому укус пурусзавра важливий
На думку вченого, пурусзавр цікавий тим, що він досяг майже крайньої межі фізичних можливостей живих істот. М’язи не можуть генерувати безмежну силу, а кістки не витримують безмежного тиску – в певний момент вони ламаються. Той факт, що пурусзавр міг кусати з набагато більшою силою, ніж будь-яка сучасна тварина, свідчить про те, що його череп був надзвичайно міцним і добре “сконструйованим” для рівномірного розподілу навантаження.
Треверс пише, що пурусзавр демонструє, як еволюція протягом мільйонів років привела до збільшення розмірів, сили щелеп та домінування в харчовому ланцюзі. Проте, незважаючи на свою величезну силу, пурусзавр зник. Причина його зникнення, ймовірно, полягає не в конкуренції чи слабкості, а в змінах навколишнього середовища.
Вчений пояснив, що наприкінці міоцену та в пліоцені болота Південної Америки почали поступово зникати. Через кліматичні зміни та формування сучасної річкової системи Амазонки багато мілководних водойм осушилися. Це були саме ті середовища, де мешкали гігантські водні хижаки, включаючи пурусзавра. Як тільки екосистема змінилася, зникла й ніша, де ця істота могла залишитися живою.
